На замітку

Промова Білла Гейтса перед 

випускниками Гарварду (2007)

До Вашої уваги мій переклад виступу керівника корпорації «Майкрософт» Білла Гейтса 7 червня 2007 р. на випускній церемонії в Гарвардському університеті, який він кинув в середині 70-тих. Після понад 30-річної перерви знаменитий комп’ютерний геній та мільйярдер нарешті отримав диплом Гарварду – ступінь почесного доктора права. В своїй промові Гейтс жартує, що погано впливає на інших, та розмірковує над ідеєю більш творчого капіталізму, який міг би запобігати загибелі від хвороб мільйонів людей в бідних країнах.

БІЛЛ ГЕЙТС: Шановний президенте Бок, попередній президенте Рудестін, наступний президенте Фауст, члени Гарвардської корпорації та наглядової ради, представники викладацького корпусу, батьки та особливо – випускники!

Я чекав понад 30 років, щоб сказати наступне: «Батьку, я ж завжди казав тобі, що повернуся і отримаю свій диплом!» Хочу подякувати Гарварду за честь такої відстрочки. Я буду міняти роботу наступного року, і нарешті зможу вказувати в резюме, що у мене є диплом. 

Аплодую сьогодні випускникам за те, що вони пройшли набагато пряміший шлях до своїх ступенів. Зі свого боку, я просто щасливий, що пан Крімсон назвав мене «найуспішнішим з тих, кого відрахували з Гарварду». Сподіваюсь, це достатня підстава промовляти від усього мого особливого курсу 1977-го. Я ж все таки вчинив найкраще серед тих, хто провалив навчання.

Але я також хотів би, щоб ви знали, що моя вина є в тому, що бізнес-школу кинув Стів Балмер. Я погано впливаю. Певно саме тому мене і запросили виголосити промову саме на випускній церемонії. Бо якби я виступав на церемонії посвячення вас в студенти, то мало хто б з вас був би тут сьогодні. 

Гарвард був просто феноменальним досвідом для мене. Академічне життя було захоплюючим. Я просидів у багатьох класах, куди навіть не записувався. І життя в гуртожитку було шалене. Я жив нагорі біля Редкліф, в гуртожитку Кур’єр-Хауз. В моїй кімнаті завжди було багато народу, щоб побалакати до пізньої ночі, бо всі знали, що я не переймаюся тим, щоб прокидатися вранці. Ось як я став лідером анти-соціального угруповання! Ми чіплялися один за одного, підкреслюючи своє неприйняття всіх людей соціуму.

Редкліф був гарним місцем для життя. Там жило більше дівчат, а хлопці здебільшого були науково-математичного складу. Ця комбінація дала мені найкращі шанси (якщо ви розумієте, до чого я веду). Саме там я вивчив сумний урок, що праця над покращенням своїх шансів не гарантує успіху.

Один з найяскравіших спогадів про Гарвард стосується січня 1975-го року, коли я зателефонував з гуртожитку Кур’єр-Хауз в компанію в місті Альбукерк, яка почала робити перші в світі комп’ютери. Я запропонував їм купити наше програмне забезпечення. І переживав, що вони зрозуміють, що я усього лише студент з гуртожитку та кинуть слухавку. Натомість вони сказали: «Ми не зовсім готові. Заїдь до нас через місяць!». Це було гарним знаком, бо насправді ми ще не зовсім написали програму. З того моменту я працював удень і вночі над цим додатковим проектом, який ознаменував кінець навчання в коледжі та початок видатного шляху разом з «Майкрософт».

Понад усе про Гарвард запам’яталося відчуття перебування в самому центрі величезної енергії та розуму. Це могло бути захоплююче, лякаюче, іноді навідь шкідливо, проте завжди – виклично. Це був дивовижний привілей. І незважаючи, що я рано кинув університет, я був преображений тими роками в Гарварді, набутою дружбою та напрацьованими ідеями.

Але якщо серйозно поглянути назад, я дуже жалкую про одне. Я кинув Гарвард без справжнього розуміння жахливої нерівності в світі – шаленого диспаритету в охороні здоров’я, багатстві та можливостях, що прирікає мільйони людей на життя в розпачі. Я багато чому навчився в Гарварді про нові ідеї в економіці та політиці. Я глибоко познайомився з досягненнями в науках. Але найбільші досягнення людства полягають не в його винаходах, а в тому, як ці винаходи застосовуються, щоб долати нерівність. Чи завдяки демократії, сильній державній освіті, якісній охороні здоров’я чи широким економічним можливостям, але зменшення нерівності буде найважливішим людським досягненням.

Я залишив студентське містечко ледве знаючи про мільйони молодих людей, які полюють за освітніми можливостями по всій країні. І я не нічого не знав про мільйони людей, які живуть в невимовній бідності та хворобах в країнах, що розвиваються. Щоб дізнатися про це, мені знадобилися десятиліття.

Фото Джастін Айд (Justin Ide), Служба новин Гарвардського університету

Ви, нинішні випускники вступали до Гарварду в інші часи. Ви більше знаєте про світову нерівність, ніж студенти, що були перед вами. У ваші роки, я сподіваюсь, у вас є шанс подумати про те, як в цей вік технологій, що прискорюються, ми нарешті можемо зайнятися нерівністю та подолати її.

Уявіть просто заради обговорення, що у вас є кілька годин на тиждень і кілька доларів на місяць, щоб жертвувати їх на благодійність, і ви хочете витратити цей час і гроші там, де це дасть найбільший ефект в спасінні та покращенні життів. Де б ви це зробили?  Переді мною і моєю дружиною Меліндою стоїть той самий виклик: як ми можемо зробити найбільше добра для найбільшої кількості людей тими ресурсами, що в нас є?

Обговорюючи це питання ми з Меліндою прочитали статтю про мільйони дітей, які помирають кожного року в бідних країнах від захворювань, які вже давно не загрожують нашій країні: кір, малярія, запалення легень, жовтуха, жовта лихоманка. Одне тільки захворювання на ротавірус, про яке я навіть ніколи не чув, вбиває щороку півмільйона дітей – і жодного в Сполучених Штатах. Ми були в шоці. Ми припустили, що мільйони помираючих дітей можуть бути врятовані, і світ мав би зробити для себе пріоритетом знайти та надати ліки для їхнього спасіння. Але це не робилося. Менше долара коштує порція вакцини, але вони не доставлялися. Якщо ви вірите, що кожне життя має еквівалентну цінність, то є приголомшуючим одного дня збагнути, що чиїсь життя вважаються гідними збереження, а чиїсь – ні.

Ми з Меліндою запитали себе: «Цього не може бути! Але якщо це саме так, то це заслуговує на те, щоб стати пріоритетом в нашій благодійності». Отже ми почали нашу діяльність, як почав би і будь-хто. Ми запитували: «Як світ може дозволити цим дітям помирати?»  Відповідь проста і жорстока – ринок не віддячує за порятунок життів тих дітей, і уряди це не фінансують. Отже ці діти помирають, бо їхні батьки і матері не мають ринкової сили і права голосу в системі.

Проте ви і я – ми маємо перше і друге. Ми можемо примусити ринок ліпше працювати заради бідних, якщо ми розвинемо більш творчий капіталізм – розширимо доступ до ринкових ресрусів, а отже більше людей зможуть заробляти і принаймні прогодувати та обслужити тих, хто страждає від найжахливіших нерівностей. Ми також можемо чинити тиск на уряди по всьому світу, щоб вони витрачали кошти платників податків у спосіб, який найкраще відповідає цінностям тих платників.

Якщо ми знайдемо підходи, що відповідатимуть потребам нужденних таким чином, що генеруватимуть прибутки для бізнесу та голоси для політиків, то знайдемо стійкий спосіб зменшити світову нерівність. Це безкінечне завдання й ніколи не може бути виконане. Але щире зусилля, щоб дати відповідь на цей виклик, змінить весь світ.

Я є оптимістом, що ми можемо це зробити. Але я також говорю зі скептиками, які твердять, що надії нема. Вони кажуть: «Нерівність переслідує нас від самого початку цивілізації та буде з нами до самого кінця, бо людям просто… байдуже».Я повністю не згоден! Я вірю, що в нас є більше турботи, ніж знань, як її застосовувати. Всі з нас в цьому університетському дворику одного дня чи іншого бували свідками людських трагедій, які розбивали наші серця, і ми нічого не вдіяли – не тому, що нам було байдуже, а тому що не знали, що вдіяти. Якби ми знали, як допомогти, ми б дійли. Бар’єр перед змінами полягає не в недостатній турботі, а в надто значних складнощах.

Щоб перетворити турботу в акт дії, нам слід бачити проблему, бачити її розв’язання та кінцевий результат. Але складнощі блокують всі ці три кроки. Навіть з появою інтернету та цілодобових новин людям все ще складно по-справжньому розгледіти проблеми. Коли розбивається авіалайнер, офіційні особи негайно скликають прес-конференцію, на якій обіцяють провести розслідування, знайти причину та попередити подібні катастрофи в майбутньому. Проте, якби офіційні особи були по-справжньому чесними, то сказали б так: «З усіх людей, що загинули сьогодні в світі з причин, які можна попередити, тільки 0,5% були на борту цього літака. Ми рішучі в своєму намірі зробити все можливе, щоб розв’язати проблему, яка забрала життя 0,5%». Але більша проблема полягає в мільйонах смертей, яким можна запобігти, а не в катастрофі літака!

Ми не читаємо так багато про ці смерті. Мас-медіа розповідають тільки про новини, а загибель мільйонів людей – це не новина. Отже це лишається на задньому плані, де це легше ігнорувати. Але навіть коли ми бачимо чи читаємо про це, буває важко роздивитися суть проблеми. Боляче дивитися на страждаючих, коли ситуація настільки комплексна, що ми не знаємо, як їм допомогти. Тому ми і відвертаємося.

Якщо ж ми справді роздивимось проблему, що є першим кроком, то перейдемо до другого кроку – пройти крізь складнощі, щоб знайти її розв’язання. Знайти розв’язання – це головне, якщо ми хочемо, щоб турбота принесла максимум користі. Якщо наші відповіді чіткі та очевидні, і якщо організація чи особа запитають «Як я можу допомогти?», то ми можемо переходити до справи і бути певні, що жодну крихту турботи не буде змарновано. Але складнощі роблять важкою розбробку дій для кожного, хто турбується – і це в свою чергу ускладнює значимість турботи кожного.

Рух крізь складнощі заради пошуку розв’язання відбувається в 4 очевидних етапи: визначення мети, виявлення найефективнішого підходу, виявлення ідеальної технології для цього підходу та водночас найрозумніше її застосування — будь то щось науковомістке, як ліки, чи щось простіше, як лікарняне ліжко.

Ось приклад епідемії СНІДу. Якнайширшою метою, звісно, є подолання цього захворювання. Найефективніший підхід – попередження. Ідеальною технологією буде вакцина, що однією дозою дає пожиттєвий іммунітет. Отже уряди, фармацевтичні компанії та фундації фінансують винахід такої вакцини. Але їхні зусилля триватимуть щонайменше десятиліття, а до того нам треба працювати з тим, що є під рукою. Тому найкращим підходом, який ми зараз маємо, є стримування людей від ризикованої поведінки.

Щоб досягнути цієї мети, ми знову вдаємося до чотириступеневого циклу. Це – схема. Ключовим є ніколи не переставати мислити і робити (й ніколи не повторювати боротьбу з малярією й туберкульозом в 20-му столітті), бо інакше – капітуляція перед складнощами й відхід. Фінальний крок після визначення проблеми та вибору підходу, це оцінювання впливу своєї роботи та розповідь про успіхи та невдачі, щоб інші могли навчитися на вашому прикладі.

Звісно, доводиться мати справу зі статистикою. Слід бути здатними показати, що згідно з програмою було вакциновано на мільйони більше дітей. Слід мати можливість показати зменшення рівня смертності дітей від захворювань. Це є ключовим не лише для вдосконалення програми, але і допомагає залучити більше фінансування з боку бізнесу та уряду.

Однак, якщо ви бажаєте заохотити людей брати участь в проекті, то треба показати щось більше, ніж цифри; треба продемонструвати людяний ефект своєї роботи, щоб люди могли відчути, що спасіння життів – це те, що стосується кожної сім’ї.

Пригадую, як поїхав на самміт у Давос кілька років тому, де взяв участь в панельній дискусії з охорони здоров’я, щоб обговорити шляхи спасіння мільйонів життів. Мільйонів! Уявіть, як складно буває зберегти життя однієї особи, а тут мова йде про мільйони! Що ж… то була найнудніша панельна дискусія, на якій я коли-небудь був! Настільки нудна, що я навіть не витримав. Найболючішим було те, що я прийшов на ту дискусію прямо з презентації 13-ї версії однієї з наших компьютерних програм, де люди стрибали й кричали від захоплення. Мені подобається, коли люди захоплюються програмним забезпеченням. Але чому нам ще більше не захоплюватися від порятунку людських життів?

Ви не можете змусити людей захоплюватися, допоки не допоможете їм побачити та відчути ефект. Як ви це робите, це непросте питання. Я лишаюся оптимістом. Дійсно, нерівність була серед нас завжди. Але нові інструменти, які ми отримали, щоб долати складнощі, теж не будуть з нами назавжди. Вони нові, вони можуть допомогти нам отримати максимум з нашої турботи, і саме тому майбутнє зможе відрізнятися від минулого.

Визначальні та невпинні інновації цих часів – біотехнологія, компьютер, інтернет – дають нам шанс, якого досі не було, покінчити з кричущою бідністю та смертями від хвороб, яким можна запобігти.

Шістдесят років тому Джордж Маршалл так само прийшов на випускну університетську церемонію й озвучив план допомоги націям післявоєнної Європи. Він сказав: «Гадаю, єдина складність в тому, що ця проблема настільки надзвичайно важка, що навіть масив того фактажу, що передається публіці пресою і радіо, робить надзвичайно складним для простого перехожого чітко усвідомити всю ситуацію. Це теоретично неможливо на таких відстанях зрозуміти всю справжню значимість ситуації».

Через 30 років після промови Маршалла, коли мій курс випускався в Гарварді без мене, почала з’являтися технологія, яка зробила світ компактнішим, відкритішим, більш видимим та менш віддаленим. Поява недорогих персональних компьютерів дала поштовх до створення потужної мережі, яка трансформувала можливості для навчання і комунікації. Наймагічнішим в цій мережі є не те, що вона скорочує відстані та робить кожного вашим сусідом.  Вона також драматично збільшує кількість коштовних розумів, які співпрацюють разом над окремою проблемою, і це піднімає рівень інновації до приголомшуючого рівня.

Водночас, на кожного одного в світі, хто має доступ до цієї технології, припадає п’ятеро, які його не мають. Це означає, що багато творчих розумів лишаються осторонь дискусії – розумні люди з практичним розумом та відповідним досвідом, які не мають технології для реалізації власних талантів чи поширення ідей у світ. Нам треба, щоб доступ до цієї технології мало якомога більше людей, адже ці здобутки стимулюють революційні зміни в тому, що одна людина може зробити для іншої. Для національних урядів, університетів, невеликих організацій та навіть окремих осіб стає можливим розгледіти проблеми, побачити підходи та оцінити вплив своїх зусиль щодо подолання голоду, бідності та розпачу, про які вів мову Маршал 60 років тому.

Члени гарвардської родини! Тут в цьому дворі зібрано видатну колекцію інтелектуальних талантів світу. Заради чого? Нема сумнівів, що викладацький склад, випускники, студенти та інший персонал Гарварду використовує свою силу, щоб покращити життя людей тут та по всьому світу. Але чи можемо ми зробити ще більше? Чи може Гарвард спрямувати свій інтелект на покращення життя тих людей, які навіть ніколи не чули його назви?

Дозвольте я попрошу вас, деканів і професорів – інтелектуальних лідерів Гарварду – коли ви набираєте нових викладачів, визначаєте гідних нагород, оновлюєте навчальні плани та ставите вимоги до ступенів, будь ласка, запитуйте себе:

Чи не повинні наші найкращі розуми присвятити себе розв’язанню наших найбільших проблем?

Чи не повинен Гарвард заохочувати своїх викладачів братися за подолання найгірших світових нерівностей?

Чи не повинні студенти Гарварду вивчати глибину глобальної бідності, превалювання світового голоду, брак чистої води, відсутність шкільної освіти для дівчат та загибель дітей від хвороб, яким можна запобігати?

Чи не повинні найпривілейованіші люди світу вивчати, як живуть найменш привілейовані світу цього?

І це не риторичні запитання – ви так чи інакше даватимете на них відповідь своїм навчальним процесом.

Моя мати, яка була сповнена гордості у день, коли я сюди вступив, ніколи не припиняла змушувати мене більше робити для інших. За кілька днів до мого весілля вона провела прийом на честь нареченого, де вголос зачитала лист про сімейний союз, адресований Мелінді. В той час моя мама була дуже хвора на рак, але скористалася ще однією нагодою донести свое послання. Наприкінці виступу вона сказала: «Від тих, кому дано багато, багато й очікують». Коли ви замислитеся над тим, що дано тим з нас, хто перебуває в цьому дворі – талант, привілей, можливість – то не відчуєте меж, до яких світ має право на очікування.

Згідно з обіцянкою цих часів, я хочу закликати кожного випускника узятися за якусь проблему – комплексну проблему, глибоку нерівність та стати в ній фахівцем. Якщо ви зробите її центром своєї кар’єри, це було б феноменально! Проте вам не слід братися за неї лише, щоб справити враження. По кілька годин кожного тижня ви можете користуватися дедалі потужнішим інтернетом, щоб бути поінформованими, знаходити однодумців, бачити складнощі та знаходити способи прорватися крізь них.

Не дайте складнощам зупинити вас! Будьте активними! Беріться за великі несправедливості! І це дасть вам один з найкращих досвідів у житті.

Ви, випускники виходите в світ в чудовий час. Лишаючи Гарвард, ви маєте технологію, якої не мав жоден попередній курс. Ви знаєте про світову нерівність, чого не знали ми. І з такою обізнаністю ви швидше за все також матимете усвідомлену совість, що взиватиме до вас, якщо ви кинете напризволяще людей, чиї життя можете врятувати дуже незначним зусиллям. У вас є більше, ніж було у нас; ви маєте почати раніше й працювати довше. Знаючи те, що ви знаєте, як можна цього не прагнути?

І я сподіваюся, що ви повернетеся сюди до Гарварду через 30 років та розкажете, що зробили своїм талантом та енергією. Сподіваюсь, ви оцінюватимете себе не тільки за професійні досягнення, але також і за те, наскільки добре ви давали відповіді на найглибші світові несправделивості… наскільки добре ви ставилися до людей на іншому кінці світу, в яких немає нічого спільного з вами, крім людяності.

Успіху!